О л е к с а
З А Х А Р Ч У К

живопис    •    графіка
Logo
Головна
Автор
Галерея
Статті
Фото
Посилання
Контакти
Пошук
Video





Забули пароль?
EnglishRussianUkrainian
Нев'януча душа Олексія Захарчука Надрукувати Надіслати електронною поштою

Текст Миколи Стороженка

Гарт душі.

"Ідіть і вилийте на землю сім чаш гніву Божого"- почув Іоанн Богослов гучний голос із храму, що звертався до семи Ангелів.

Ця грізна метафора стала для Альоші в 1941 році реальністю.

Гнів Божий. За гріхи дорослих.

З початком війни, у  1941 році Альоші виповнювалось дванадцять років. Злива вогненного граду вкрила чисті листи його біографії: неокрилене пташеня буреломами викинуте з гнізда... осиротіле... беззахисне... в челюсті неметафоричного звіра війни.

Озвірілі дні, ночі, а їх більше тисячі. 1941 рік, 42 -й, 43- й, 44-й, 45-й. Холодні весни, згарячілі зими...

Школою стали ліси та землянки Вінничини, а учнівський щоденник - посвідченням: партизан №..

І сім чаш гніву Божого на рід людський випила душа дитини за гріхи дорослих.

Що це? Випробування долею? Майбутнього художника?

Зустріч.

Хто не знає перехрестя? В центрі перехрестя доріг і відбуваються  дива, тут вузли вибору "на всі чотири". Ми зустрілись.

1950-й рік. Київський державний художній інститут. КДХІ -перехрестя долі...учнівства, праці, дружби і віри. Малювали все і завжди: гіпси і краєвиди Києва...старий Поділ, пристані і сквери...обожнювали старі дворики і киян. Вугільний олівець, етюдник - зброя воїна. А ще позичали на обід в тих, хто також позичав - стояли на перехресті коридорів благословенного історичного приміщення старої бурси, в стінах, яких "жив" Дух. Тут стіни живі духом наших Вчителів.

Плещинський І... Шаронов М... Яблонська Т... Григор'єв С... Трохименко К.

Тетяна Нилівна Яблонська "літала" по аудиторії з вогненним художнім блиском  очей, з копною темних волос, запальною силою сповнювала нас, студентів, вогнем...здавалось вищого за мистецтво живопису нічого не існувало...запрошувала в майстерню, де ми беззвучно освячувались її божественними творами.

Сергій Олексійович Григор'єв. Вчив з олівцем в руках. Приходив о дев'ятій ранку з звучним "здравствуйте", а зі словом "батенька"(це слово від Ф.Кричевського) просив олівець, папір, а чи пензель, палітру і магія творчості розпочиналась...особливо його так звані "заміси" груп теплого і холодного на палітрі. Його п'ятигодинні розмови: музика, поезія, література, живопис чарували іскристим гірським водоспадом. Запрошував на чай в свою майстерню...під музику Мендельсона показував копії Гейнсборо.

Духовний голод наш - винагорода прагненню душі.

Ми створювали, чи не Ми, а Духи наші створювали, навколо себе ауру творчу.  Чим були об'єднані ми? Не гіперборейством, а скоріше духовною спрагою під омофором Аполлона.
Ми не знали самоізоляції. Ми не знали прагматизма.

Ми жили ...вірою.У що? В мистецтво. Чисте як новонароджене дитя.

Навколишній світ був ідеалом, джерелом натхнення. Мені щастило чути, бачити реакцію Альоші на красу, на тіні і бліки, на плями і лінії, на канівсько-дніпровську Сіверку, на обличчя людей у Вилково, на сутінки...це божий дар захоплення, що означає цілісність його, Альоші, душі з величчю природи. Щирості його душі меж не було. Правда.

Було б здивуванням бачити Льошу(я так його і тепер зову) без вугільного олівця. Це фетіш.

Одного разу на практиці(організувала її Тетяна Яблонська) у Вилково Альоша малював рибака Федю. Повз проходила літня жінка. Побачивши етюд - закричала(до вереску): "сатана", хрестячись побігла геть. ЇЇ вразила схожість, вона убачила двойника, це в її очах бісівська справа. Створити рукою - як це може людина.

Ми сповідували реальність. Реальність художню. Красу реальності - вірність красі. Дух реальності через душу: до краси. Ще: диплом Альоші "На плотах.Вечірня пісня."Він любив плотарів, мандрував з ними по Дніпру. Щоб слідувати правді, Льоша, з нашою допомогою привіз якор в аудиторію на 2-й поверх...в 300 кг! Щоб біля нього, в робах компонувати натуру -плотарів. Правда життя - не фотографія життя, ми того не знали. Життєва правда - художня правда, його, Альоші, сповідь, що єднає його з Ренесансом; майстрами, закоханими чистим духом в рівновагу: реальне-ірреальне.

Одісея мистецької жаги.

Преамбула.

Ледь стихла війна бомб і "катюш", як вже в 1948 році її заступає війна холодна.

На фронті ідеології.

Духовність за грати.

Постановою про оперу Мураделі розпочато вбивання клину  в свідомість інтелігенції під назвою "космополітизм". Геноцид...Свобода Духу до пізнання опинилась за залізною завісою. Ми, студенти-художники, не замкнулись в коконі. Потреба мистецької істини - курча, що пробиває шкарлупу.

Бібліотека Київського Державного художнього інституту.

Все, що було під грифом"декаданс" вабило: Врубель, Чурльоніс...але видачі не підлягало, як і видання Щавинського.Ф. Достоєвський вважався тим, чия творчість є ознакою реакційної міфізації реальності.

Завідуюча бібліотекою в тих 1950-х роках була розумно- інтелігентна Алла Іванівна. Очевидно ми з Альошою були в довірі. Тож потай відбувалось диво: ми опинялись в сховищі(не в читальному залі!)  з фоліантами."Ребята. не подведите!"-чули вслід.

Яка радість! Ми ненаситно копіювали заборонених Врубеля, навіть Веласкеса, Франса Гальса та інших. Втолювали голод Духу.


Валя(Рафаель Волинський).

Місто Суми...Стара Тарасівка, що в 18 км від Києва. Місця наших зустрічей. Альоша знав Валю по Харкову. Для мене , завдяки тобі, Альоша, була знаменна зустріч з Вчителем.

Концентрація, згусток в епізодичності, в епізоді вічність. Ми так часто збагачуємось, несем память від якогось випадку, від двох-трьох сказаних слів, від зустрічі мимохідь, якщо ця мить дала відповідь на інтуітивні запити.

Тому такий чутливий резонанс від цього красивого і драматичного художника, стрітого на перехресті...Коли в  твоєму духовному багажу є частка добра, привнесена добродієм. Вже й тоді подібні зустрічі і символічні, і невипадкові...

Альоша здійснив блискучі копії в Ленінграді(1954рік), зокрема, Портрет Боткіної В. Сєрова та "Царівну Либідь" й "Іспанію" Врубеля. Це по його, Валентина, настанові, пораді. А його мистецькі міркування! Своєю мудрістю були безпомилкові, хоча тоді нам і здавались недоступно-загадковими, як і ті містичні тіні від повік його проникливих очей. Ті слова і думки. Та філософія творчості - відбивалась в коливаннях виразних плям- тіней на стінах від тьмяної лампи на квартирі в Старій Тарасівці, де зупинився Валентин в 1952 році...

Богомазов.

А відбулось це більш як 40 років тому. Завдяки зусиллям невтомного дослідника мистецтва 1920-30-х років Дмитра Горбачова.

Ми( Альоша та я ) відкривали для себе філософа форми, аналітика, чарівника, що ніби Прометей, добував з Олімпа вогненний подих кольору і ми були зігріті ним.

А обігрівались цим дивом не в залах музею, не  в фондах, навіть, а в невеликій квартирі по вулиці Ласточкіна - Смірнова №18. Там мешкала дружина майстра Ванда Вітольдієвна з донькою Ярославою. Там, поруч з ними, "проживали" рулони, в яких, як в стволах, ховалась вибухова мистецька енергія. Рулони стояли попід стіною. Рулонізація пережила репресії, війну і дочекалась нас.

Альоша побожливо розгортав, повільно. І диво входило в наші душі.

Пульсом стилю.

Величчю плям-знаків.

Ніяковіли від дотику.

Ніяковіння - сублімативна дія цінностей, трансформація від Вчителя(або ж Твору) до учня, до споживача, окультуреного тією благодаттю.

Промайнули літа, а і тепер я дякую Альоші за ту цінність благодаті та тому збігу обставин, в якому я і ти могли тратити себе у Всесвіт прекрасного.

Свята справа: Альоша на десь добуті підрамники теж свято набивав, натягував полотна.

Знайомство в підвалах.

У студентів 2003 року викликає недовіру, коли чують, як студенти 1950-60-х років "вивчали" заборонене мистецтво в підвалах, в так званих фондах. Потрібен був хист, "талант" проникнення туди, що нижче рівня офіційного, експозиційно-привілейованого мистецтва.

І сміливість. Бо ж був готовий ярлик: дисидент. Ми дякували Дмитру Горбачову, нашому провіднику.

Дивне почуття: напівтемрява...підземна тиша, волога задуха і навіть страх...

Страх за красу.

І голос в пітьмі, це Діма скупо:"Пальмов...Бурлюк...Петро Холодний...а це -Петрицький.

"Пучки світла були насторожені, обережно вихоплювали абриси фігур, голів. Оживали на мить плями:сині, жовті,червоні...краї творів зливались з пітьмою..здавалось пальмовські сновиди навколо нас...

А голос Діми зовсім притишено: " Це -  бойчукісти...Седляр...Бізюков...ось Падалка...Шехтман...Павлюк...Довженко Г.О.

"Зустріч" в пітьмі відбулась, ми з особливим набутком в душі вийшли, йшли по вулиці Кірова...вже не здавався таким яскравим день...тіні репресованих митців сірою плямою скривджено лягли на денне світло.

В повітрі вже носились "віруси" проти понять:"авангард", "сучасний модерн", "націоналізм", "формалізм". Наступали 1970-ті роки. Дисидентство, так зване, в мистецтві скидало з себе кокон приватної ізольованості, натомість все активніше долало простір...

Альоша, мало хто знає, реставрував твори Падалки, Седляра...по-своєму долав простір пізнання світу прекрасного...

Фальк.

З творчістю Фалька  вперше ми зустрілись на виставці МОСХ, в 1962 році. Акція в манежі - чергова хвиля  протесту проти тоталітаризму.

Представлені твори та окремі художники - Фальк, Никонов, Неизвестний, Голіцин- були скандально розгромлені М.С. Хрущовим:"Сталіна на них нет !"- кричав він. Офіційна критика , в свою чергу породила протидію авангардно-радикальних кіл вже під протилежним гаслом:"Долой Шишкіна".

Так в гострих баталіях формувався новий погляд, майбутня рівновага мистецької культури, де поруч будують і праві,і ліві, і модерн , і фотореалізм.

А мистецтво, якщо це мистецтво, скрізь: ліворуч і праворуч.

Осінь.1964 рік. Москва. Квартира-майстерня. Нас привітно зустріла Ангеліна Фальк.

Святая -святих - мансарда. Штабеля робіт. Паризький період: зелене, чорне, сіре...аплікація сріблястої фольги, вклейки з газет...лесування. Колір, в основі якого велика тональна культура...Твори поза всякими течіями, вони належать вічно зеленому дереву мистецтва.

"Еренбург був тут, обіцяв написати...не написав",- говорила пані Ангеліна." В Парижі ми були багаті,- продовжувала вона, -повернулись, як репатріанти, я викладала німецьку мову, збирала польові квіти, ось на цьому стільці ставили натюрморт...Так і жили"

Ми бачили6 стілець у них був один на двох ..і в мовчанні розуміли все...


Непозичене життя.

"Душу веде Він  туди, куди вона не може прийти без Нього"- Іоанн Креста.

Страждництво і праведність проніс і Альоша у вірі, у любові великого прояву.Чисто.

Сприймаючи удари гніву невинно, та віддаючи себе всього, як вода, щирим добром джерела з глибин.

Все , що в ньому - його творчість, його пастелі, його олійні картини, його малюнки.

Я перед творами Олексія.

Один на один. На сповіді.

2003 рік, лютий місяць...майстерня. Скільки промайнуло від тоді, з 1950  року, від першої зустрічі?

Переді мною картини , пейзажі.

Не знаю, чи картини? А чи Щось більше.

Я вже не я, я вже частка, я весь там, в просторі, в пружних лініях абрисів рік, перелісків, доріг.

І світло в мені і там   в картинах розлито, розмито по- ель-грековські, чи по- захарчуковському?

Чарами оповитий бовванію з глибин несвідомості(підсвідомості).Тільки й знаю, що це створене Олексієм.

Тут все знайоме стає дивом і звуки величчю тиші, пульс Землі - матрицею Неба, над Україною - Духи.

І скрізь Душа.

Душу Альоші привів Він, вона не могла б прийти без Нього.

Саме Душа нев"януча Альоші і зродила в ньому художника Див цих.

 
< Попередня   Наступна >

На лісовій галявині.1957, пастель

Проверка тиц