О л е к с а
З А Х А Р Ч У К

живопис    •    графіка
Logo
Головна
Автор
Галерея
Статті
Фото
Посилання
Контакти
Пошук
Video





Забули пароль?
EnglishRussianUkrainian
Прозора тиша Олекси Захарчука

До 80-річчя митця, з шаною та повагою

текст Олени Сом-Сердюкової

Починалась ця історія досить банально. З його дочкой Юлією я навчалась п’ять років на мистецтвознавця. Було достатньо часу придивитися один до одного, щоб згодом зрозуміти – ми майже однодумці, а простіше, близькі душі.

Потім було поступове входження до цієї родини, родина яка жила за правилами честі та вирізнялась високим інтелектуалізмом. І зараз, перевіряючи слова часом, можу зізнатися. То є велика честь, давня дружба з родиною Захарчуків. Я дійсно, рада від того, що доля зводить з такими людьми, які формують філософію власного буття. Людина з досвідом, з історіїю, з правом на власну думку, це той колодязь, який живить.

Сучасність Олекси Захарчука, як митця й громадянина значно ширша та глибша, ніж актуальність, що весь час відчуває страх запізнитися. Спілкуючись з митцем, склалось враження, що він є досить повільною та поміркованою людиною. Натяка на поспішання немає. У його домі, майстерні, а потім на виставках, час завмирає на межі величного спокою. В його житті немає “останнього тролейбусу”. На все, що його цікавить, знаходиться час, вся решта метушні відсторонена ним самим.

Він сучасний, через те, що не дивлячись на поважний вік, має гостре око, завжди готовий влучити мітким словом, посміхається не часто, служить тільки Красі без часу та простору, а на сучасність як таку, дивиться критично та навіть скептично. А ще, він майже завжди ходить у джинсах.

Своє право творити відверте мистецтво, що сповідує принципи краси, гармонії, людяності він виборював усе життя. І може у тому є велика правда щирого, чесного та справжнього. Він майже шістдесят  років у папки обережно складав малюнки, возив їх за собою. Потім оселив їх у майстерні на вул.Боженка.

Малюнки Захарчука – це наша історія, що складається з безмежних крихіток буденного. Мистецтво швидкого начерку, як магія лінії на білому папері, що переплетена з душею митця, створює чудову атмосферу причетності до часу, що плине. Простота сюжетів вражаюча. Миті звичайного, що перекладаються художником на акорди мистецтва. Відсутні всі натяки на вибагливість. Проте присутня велика правда чудового мистецтва, яке має традицію у творчості Т. Шевченка, І. Репіна, В. Сєрова,      П. Левченка,   В. Касіяна, Т. Яблонської, С. Григор’єва,  К. Єлеви, І. Плещинського.

“Я продовжував лінію живого рисунку, начерку. Швидкий рисунок грунтується не на повільних роздумах, а на захопленні натурою, на емоціях. Звідси з’являється щирість, риса, яку я дуже ціную в інших художниках та в своїх кращих роботах,” – напише Олекса Захарчук.

Роздивляючись каталог рисунків художника, весь час ловиш себе на думці, що у тому є колосальна естетична насолода, що не зменшується, а в сумі вражень фіксує все більше деталей. Щоденник позитивного світосприйняття. У миттєвих малюнках олівцем постають ліричні краєвиди київських околиць та самого Києва повоєнних років. Начерки Подолу, Сінного базару, двір рідного й для мене Художнього інституту, у версії Захарчука 1955 року, залишились як загублений та зниклий трикутник.

У його малюнках є історія тогочасних авто, брущатих мостових, маленьких дворів з калюжами та розвішеною белизною. Тут ще схоплено Київ, по якому ходили коні. Проте найголовніше, найцінніше, зловлено подих міста, яке дихало в унісон з митцем, і де його суб’єктивна реальність торкалась історії.

Блискучі, колоритні, влучні портрети людей, у житті яких була війна. Це люди з особливим добрим поглядом, люди, що оцінили життя, переживши мить зіткнення зі смертю. Тему добра та живого подиху продовженно у низці робіт “Сплять діти”. Всі його мотиви оповиті любов’ю, за всі він несе мистецьку відповідальність.

Чудові начерки київських двориків, вони вже стерті з обличчя міста, проте у творах Захарчука, набули життя справжніх персонажів. Тут є характери, особистості, готові розповісти довгі легенди своєї долі. Коли я дивлюсь на ці київські краєвиди, то  зворушує душу. Цими вуличками ходили мої бабуня та дідусь, у цій атмосфері вони жили. Якийсь смуток. Немає вже тих людей і того міста, але дякуючи художнику вони живуть.

“Начерк жінки” (1959) – декілька віртуозних штрихів олівцем народжують лірично-інтимний образ. У чудовій магії мистецтва, якій не підвладна адекватна мова слів, у сполученні сірого та білого народжений просто блискучий образ оспівування жіночого. Це не Париж початку ХХ-ст., а напівголодний Київ 1959. Але свіжість, хвилювання коханням, зловлені як мить і залишені у мистецтві, ще раз доводять, що є колосальна прірва між правдою життя і правдою мистецтва.

Цей скарб створений та збережений Захарчуком, як крихітний острів у виріях сьогодення. Але дуже хотілося би, щоб  наші діти вивчали історію та культуру України середини ХХ сторіччя за цими малюнками, оскільки тієї нотки емоційної причетності, звичайно, не знайдеш у жодному підручнику. Можливо, є нагода замислитись та розмістити ці малюнки  у підручниках. Від того виграли би, напевно, всі.

На жаль, ту віртуозність, яку демонструє митець у культурі миттєвого малюнку, майже втрачена. Таким чином категорії історичності у малюнках Захарчука набувають не тільки відтворені теми, але й сама техніка.

Усвідомлюю, що то є дуже суб’єктивним, проте образи його друзів з дитячого будинку, виконані у 1944-1945 роках у шкільних зошитах, неначе викарбувані міцною рукою профілі, своєю жорсткістю та лаконічністю нагадують джоттівські.

На життєвому шляху Олекси Захарчука було чимало труднощів та поневірянь, проте певні підказки долі вели його. Суворе дитинство у партизанській бригаді на Вінниччині;  дитячий будинок на околицях Харкова, де колись була комуна С. Макаренка; умовне зарахування до Харківського художнього училища та закінчення його з відзнакою. Про свої враження від того періоду художник пише: “Я ходив пішки 2-3 кілометри з околиці Харкова до центру, де було училище, взимку в парусинових тапочках, приходив в училище з мокрими ногами і сидів цілий день, а стіни в коридорах були дуже красиві, бо виблискували сивим морозом, а в майстернях висіла димова пелена, бо топили “буржуйки”, а до того ж було дуже голодно”.

Він навчається у Київському художньому інституті, де його вчителями були Т. Яблонська, С. Григор’єв. Молодість студентського буття була розділена з М. Стороженком, А. Рибачук, В. Мельниченком, М. Ряснянським.

Збереглося  тільки фото його дипломної роботи “На плотах. Вечірня пісня” (1957). Але передували їй численні начерки, ескізи та робота плотогоном на Дніпрі влітку. Бажання створити ліричний образ, пронизаний романтикою пісенності та духом відвертого захоплення трударями, які є часткою лагідного пейзажу, зберіг О. Захарчук на все життя, хоча згодом й повністю відійшов від тематичної картини.

У 1967-х – 1970-х роках він працює над картиною “Ленін та солдати”, за яку отримав різку критику з боку керівництва української Спілки художників. Але набирається сміливості та підтриманий Тетяною Нилівною Яблонською, яка завжди дуже схвально ставилась до творів митця, везе роботу на виставку у Москву. Там її було закуплено для Центрального літературного музею. Цей епізод доводить, що місцева кон’юктурна влада “від імені творчої інтелігенції”, була просто трусоватою.

У 1968  році він підписує листа на захист В. Черновола, О. Гінзбурга та Ю. Галанського. Починаються утиски, за якими стояли глибокі розчарування у державній системі. І це був час жорсткого випробовування на міцність принципам та ідеалам, який затягнувся майже на 20 років. Проте паралельно, треба було годувати підростаючих дітей. І зараз, схилившись перед художником, можна сказати: “Так, то був вчинок громадянина, до якого наше громадське суспільство і досі не підтяглось”.

Наприкінці 1960-х Олекса Захарчук остаточно біжить у пейзаж, але не розгублюється, а навпаки знаходить мову, свою унікальну, щоб раз і назавжди освідчитись у коханні до творіння Божого – природи.

“Дійсно, реальний світ – це партитура, яка написана геніальним Творцем, а ми, художники, виконавці цієї божественної музики, прочитуємо цю партитуру в залежності від наших здібностей,” – запише О. Захарчук. Та ми глядачі ловимо вибрації того кольорового звучання тиши.

Його пейзажі, пройняті тонкою ліричністю та монументальною величчю, водночас.  У прозорій тиші різних за настроєм пейзажів панує гуманістичне відчуття. Це сприймається, як громадянська позиція митця. Крихкий світ природної  гармонії, що не може протидіяти екологічній катастрофі, заподіяної людством.

Художник відкриває перед нами вікно у світ природи, даючи можливість споглядати та насолоджуватись. Тільки у злагоді з самим собою та у стані часової самотності з навколишнім світом, можливо осягнути всю велич його пейзажних мотивів.

Туманні сутінки у монументальному полотні “Старокиївські пагорби” (1980-1985) неначе пеленою вкривають сиву київську давнину. Відчуттям безцінності цієї землі, що шар за шаром збирала для нас історію століть, наповнюють застиглі звуки та рухи.

У багатьох пейзажах Олекси Захарчука присутнє враження панорамності – неначе птах з людською душею милується земною красою, красою цілого, великих просторів, площин. Озера, поля, пагорби – звучать як гімн.

В останні роки художник пише мальовничі краєвиди Полтавщини, що простяглися над річкою Сулою. Згадуються рядки Василя Стуса:

“На тихі води і на ясні зорі
  паде лебідка білими грудьми.
  Вдар блискавка, і громе прогрими,
  коли не розпростерти крил – у горі.
  Зелені села, білі городи
  і синь-ріка і голуба долина
  і золота, як мрія, Україна”.

У своїх спогадах Олекса Захарчук напише: “Мені пощастило на талановитих друзів, з якими я зростав у мистецтві, таких як Борис Довгань, В’ячеслав Клоков, Анатолій Лимарєв,  Ольга Рапай, Григорій Гавриленко. Великого друга та помічника мав я в особі дружини Алли Василівни – людини надзвичайної духовної та фізичної краси, яка передчасно пішла з життя”.

Надзвичайною ліричністю пронизана робота “Автопортрет з сім’єю”. Ідилія родинної злагоди на тлі пейзажу. Це те каміння, на яке спиралось й може спиратися людство. Філософія простоти, краси і внутрішньої сили злиті воєдино.

Свого часу скульптор В’ячеслав Клоков, близький друг  Олекси Захарчука, зробив його бюст у бронзі. Мудрість та скептицизм застигли на обличчі, неначе у римському портреті доби стоїків.

Олена Сом-Сердюкова,
кандидат мистецтвознавства.

 
< Попередня   Наступна >

Польові квіти.2004,пастель, 60х70

Проверка тиц