О л е к с а
З А Х А Р Ч У К

живопис    •    графіка
Logo
Головна
Автор
Галерея
Статті
Фото
Посилання
Контакти
Пошук
Video





Забули пароль?
EnglishRussianUkrainian
Земне причастя небом Надрукувати Надіслати електронною поштою

Художник-шістдесятник О.Захарчук співає хвалу Богові за цей прекрасний світ

текст Андрія Яремчука.
Надруковано в журналі
"Українська культура", № 11-12, 2003 р.

Його, ще підлітка, мордували гестапівці, потім - "свої" чиновники від мистецтва. Проти фашистів він воював в партизанському загоні, проти чиновницького свавілля виступав відкрито, підписавши навіть листа з протестом до Л.Брежнєва. Його пейзажі ще в юнацтві помітив Микола Глущенко, потім - Тетяна Яблонська намагалася захищати його монументальні твори, які дратували обережних чиновників. Зрештою, він залишився без майстерні, без замовлень.

Його підтримували добрі люди, якими рясно всипана його доля. Саме завдяки таким людям він ще в юнацтві зміг опанувати художню майстерність. Дотепер він черпає сили жити й творити в доброму оточенні. А надихає його - рідна природа, яка в його творах набуває авторської неповторності.

Про це йдеться в біографічному нарисі Андрія Яремчука.


Коли молодим був, їздив у Богданівку, до Катерини Білокур. Вдивлявся у її творіння, ходив тими стежками, що вона ходила. Подовгу стояв над річкою, в якій втопитися хотіла.

А Марії Примаченко, у Болотні, руки цілував.

І тоді і по сей день захоплюється цими великими жінками, дивується, як-то, без фахової освіти, такі художні дива сотворити. І ще ж господарство вели, руки потріскані від нелегкої селянської роботи мали, і йшли наперекір обставинам, щоб відвоювати право малювати, бути художницями.

У нього навіть полотно є "Сула. Пам'яті Катерини Білокур", де вигин річки в тумані. І все. Та скільки світлої печалі, затаєної душевної напруги у притлумлених кольорах!

Не знаю, він мені цього не говорив, але я зрозумів, що ці жінки були для нього у важкі хвилини мовби своєрідними маякам художніх і громадянських чеснот.

Згадаймо, якими пензлями малювала Катерина Білокур і де брала фарби Марія Примаченко? Більше того, вони часто ховалися від заздрісного, лихого, нерозуміючого людського ока, щоб виконати Боже призначення.

Він ніколи не скаржився на долю, а вона до нього була суворою. Без батьків, 12-літнім підлітком зустрів війну. І став на тій війні солдатом. Дитячими очима побачив її перший місяць на Вінниччині, потім вона погнала його з біженцями до Умані, і він заглянув у диявольську "Уманську яму", де у пастці гинули у спекотні дні воїни 6 і 12 армій, тисяч 50... Далі Черкаси, затим знову вінницька земля, село Сологубівка, там разом з єврейським однолітком пасли лошат і корів. Цим і заробляли на прожиття.

У цьому районі ховалось чимало оточених наших солдатів із зброєю, були в навколишніх лісах і партизани. Хлопчаки їх знали, і німці про це теж якимось робом дізналися.

Одного дня двох підлітків забрали прямо з поля і везли на підводі крізь соняшникове поле в гестапо, в Оратів. Гарно цвіли того літа соняшники, і вихраста голова Олексієва теж була, мов той соняшник, золотистою...

У гестапо допитували, били: де партизани, таке прізвище знаєте, і він відказував, знаю. А таке — теж.

Єврейського хлопчика залишили, а його, дивина, німці відпустили, сказавши, завтра приїдемо в село, покажеш нам їх. 12 кілометрів біг він вночі від Оратова до Сологубівки, сповістив солдатів, що їх приїдуть брати. Опівночі прийшли в село партизани, забрали військовополонених і він з ними теж пішов у ліс. Так почалася його партизанська біографія.
 
Бачив спалені німцями села... Розстріли. Смерть, горе...

Коли радянські війська звільнили пів-України, Київ, місяцями розбитими дорогами добирався до штабу партизанського руху. Нікому було писати, ні на кого сподіватися. Дуже рвався на фронт, навіть на два роки себе молодшим зробив у довідці, та нічого не допомогло. Зі штабу, у Києві, направили його в дитячий прийомник, звідти у спеціальний дитбудинок, у Харків, у колишню комуну Макаренка. Там і закінчив сім класів. Голод 46 - 47 років пережив, завдячуючи великому садкові біля дитбудинку та добрим людям.

Вони і допомогли йому вступити до харківського художнього училища, хоча вмів тільки стінгазети випускати та посвідчення партизана мав за номером 6978.

Але, як каже, підтягнувся й училище закінчив з відзнакою. На все життя запам'ятав слова викладачки, відомої художниці Олени Миколаївни Чернової, коли несміливо показав їй свої чорно-білі малюнки, і вона, подивившись, вигукнула: а я тут колір бачу.

Потім на його життєвих дорогах було різне, і зберіг себе тільки тому, що завше траплялися люди, котрі, як Олена Миколаївна, піднімали його над собою.

У 1950-ому приїхав до Києва поступати в художній інститут. З величезними муками потрапив у цей відомий вуз, спершу на курс Т.Н.Яблонської, пізніше — до С.О.Григор'єва.

Ім'я Олексія Миколайовича Захарчука мало знане серед широкого загалу шанувальників образотворчого мистецтва. Той що з того? Наприклад, про одного художника щомісяця протягом кількох років з'являються    хвалебні  публікації, але ж чи є він постаттю в сучасному вітчизняному малярстві — ще питання.

Олексію Миколайовичу наступного року виповниться 75. І скільки було в нього персональних виставок? Всього три, правда, в найголовнішому музеї країни — Національному художньому. Звичайно, хотілося б більше, і є що показати. Однак він не рветься, не прогинається перед меценатами, не оббиває пороги високих кабінетів, навіть парадокс, до цього часу звання немає. Він щоранку приходить у майстерню, що навпроти костелу святого Миколая, вмикає улюбленого Йозефа Гайдна, сучасника Артемія Веделя, тільки з іншою долею, і працює до сьомого поту.

Зізнаюсь, моя перша зустріч з Олексієм Миколайовичем відбулася заочно, в тодішньому Державному музеї історії України у період "горбачовської перебудови". В одній з експозицій натрапив на "Лист — протест 139", про який багато чув раніше. Я навіть прізвище "Захарчук — художник" заніс до свого записника — таку зацікавленість викликав цей невідомий мені митець.

Познайомився з ним лише два роки тому, на врученні мистецької премії "Київ", яку мріє одержати багато хто з митців і письменників. А його відзначили за вагомий внесок в образотворче мистецтво та за цикл пейзажів "Тече Сула..."

І третя зустріч, теж заочна, відбулася нещодавно: гортаючи товстелезний альбом "Національний художній музей України", натрапив серед 400 робіт видатних майстрів минулого і сучасного, і на його картину "Краєвид із Чернечої гори", що вразила оригінальним баченням і манерою виконання.

За розмовою у майстерні я йому нагадав про той "Лист-протест". Митець сказав, що не так давно у Будинку вчителя відзначали 35-річчя цієї акції. Із 139, так їх нині називають, підписантів, зібралося їх не багато.

І згадав із вдячністю, коли В'ячеслав Чорновіл святкував свій 60-річний ювілей, то напередодні запитав у друзів: а де той художник, який приїздив до мене у Львів, у 68-ому?

Згадав і надіслав йому запрошення, і він сидів на ювілейному вечорі видатного українця у престижному ряду, і теж поринув у спогади.

Тоді, на Різдво, він, Борис Довгань, та ще кілька чоловік поїхали до Чорновола на гостини. Запам'яталися серйозні і веселі розмови, Карпати в снігу, відвідини знаної вишивальниці і ткалі Ганни Василащук, розмай її знаменитих рушників, купання в річці, і як спали митусом у невеличкому помешканні.

А через кілька місяців В'ячеслава Чорновола заарештували.

У березні 68-го він зайшов до друга, скульптора Бориса Довганя, там Іван Дзюба з листом на ім'я Брежнєва, Косигіна, Підгорного з приводу арештів та судів в Україні та Москві, і що ці арешти і суди суперечать рішенням XX, XXII з'їздів партії, конституції СРСР. Інкримінація заарештованим антирадянських поглядів є помилковою, бо вони критикують лише окремі недоліки та відхилення від соціалістичного ідеалу.

Він з Борисом Довганем підписали лист. Вони, звичайно, розуміли, що роблять, але і гадки не мали, що згодом цей лист дістане назву "Лист-протест 139", набуде великого розголосу як в СРСР, так і за кордоном, стане помітною сторінкою в боротьбі прогресивних сил суспільства проти відродження неосталінізму.

І як тут не подивуватися несподіваним поворотам долі — Олексій Миколайович 12-літнім був у другій партизанській бригаді імені Сталіна, ім'ям вождя освячувалися перемоги, і ось — підписався... Він не розповідав мені про оті внутрішні катаклізми свого світогляду, можна лише здогадуватися: адже його домівкою, його батьком і матір'ю справді була та Батьківщина... І він її захищав.

Саме в інституті почало приходити до нього розуміння національного, українського, глибоке усвідомлення своєї, скажемо так, місії як національного митця. Вже потім була знаменита секція монументального мистецтва при Спілці — осередок національного духу і сміливих творчих експериментів.

Подружився під час навчання з однокурсником Миколою Стороженком. Як вони працювали над собою, як прагнули відкрити у мистецтві щось своє!

В 50-і роки у Києві була лісосплавна контора, то вони чіпляли човен до плоту, десь із півгодини пливли за течією по Дніпру і малювали. Олексій Миколайович двічі наймався на роботу в бригаду плотогонів, спускався з ними вниз до Кременчука, Черкас і теж малював.

Його дипломна так і називалася "Вечірня пісня на плотах".

І ще пригадує, як вони із Стороженком якір кілограмів під 300 затягли на другий поверх інституту, щоб мати перед очима реальну фактуру.

Перші роки після вузу добре все йшло, трудився пензлем напружено, картини регулярно купували.

Та коли почав шукати нові підходи у відтворенні, скажімо, офіційно освячених тем, не тут-то було. Почали "доброзичливці" рухати бровами і запитувати: що з Вами, Олексію, адже Ви так гарно працювали?

Перший конфлікт із владою стався 1966 року, тоді він у Каневі робив монументальний розпис бібліотеки імені А.Гайдара, письменнику виповнювалося 100 років. У триптиху зобразив Гайдара з кулеметом, у чоботах, шинелі, — неприлизано, грубовато. І одержав офіційний вирок — це мілітаризм. Вся комсомольська і партійна верхівка зібралася - Єльченко, Скаба... Художник не хотів поступатися, три місяці жили без платні, походи в ЦК, "виховні" бесіди, однак перемога була за ним.

Інша сутичка була набагато серйознішою, 1967 рік — 50-річчя Жовтневої революції, йому замовили живописне полотно на ленінську тематику. Показав вождя із солдатами (розмір картини 2x2 м), зовсім не таким, яким зображували його в так званій Ленініані. До цієї дати організовувалась велика виставка в Москві, а тут, на місці, роботу "зарубують" члени худради. Яблонська, Якутович — за, всі інші — проти. Яблонська телефонує з Москви — негайно везіть роботу, до поїзда під'їхали — знову телеграма — їхати не треба. А він все-таки поїхав — шукати правди. Учинив там скандал, спілчанський квиток свій кинув під ноги президії виставкому, чиновниками і генералами від мистецтва, особливо українським, як завше, найбільш вірнопідданим. Художники зі всіх республік бачили те, підтримували його. Довге вовтузіння було, нічого з того не вийшло, але зрештою цю роботу взяв літературний музей у Москві, де вона і донині.

Чи шкодував він, що, так би мовити, "забув" про улюблений ним, органічний його природі жанр — пейзаж, що пішов у монументальне мистецтво? Хто зна, час тоді був інший, і норми життя — теж. З тим, кинутим під ноги київським генералам від мистецтва квитком і словами, що, мов автоматна черга, пронизали усіх, хто там був, зверненими теж до київських генералів: "що робити з фашистами, я знав, а що з вами, сволотою, не знаю",— він підвів певний підсумок своїй роботі як художника-монументаліста.

Повернувся до жанру пейзажу, звідки успішно починалася його творча дорога. Адже ще студентську роботу "Замріяне озеро" помітив знаменитий Микола Глущенко і порадив йому робити персональну виставку. У цьому жанрі для нього, здається, немає таємниць, настільки володіє технікою пейзажу, настільки віртуозно може передати на полотні найтонші порухи природи, найневловиміші її стани. Ось лише назви "Пізній вечір", "Вечір", "Сніг зійшов", "Початок весни", "Ранок", які говорять самі за себе. Вологе повітря на його полотнах можна відчути на дотик, і можна відчути запах перших липучих вербових чи березових бруньок весною. Вранішній туман над полем або вечірня імла промовляє до вас спокоєм чи внутрішнім драматизмом. Тоненька смужка землі з огромом неба (останнім часом він любить малювати такі картини) передає велич світу, зачудування його таємничою красою. Це те, що він називає "живим малюванням".

А може його повернення до пейзажу було своєрідною втечею від знахабнілих генералів від мистецтва, від кадебістсько-адміністративних промивок, котрі почалися з того "Листа-протесту"?

Майстерні у нього й так не було, а після листа взагалі не давали, або ж коли давали, то таку, від якої він змушений був відмовитися. На все одна відповідь — що  він там до сих пір партизанить. І Олексій Миколайович справді партизанив, тільки в тому смислі, що ні перед ким не гнувся, говорив, що думав, ніколи й нікому не робив підлоти.

Не давали замовлень — копіював Врубеля, Сєрова, Григор'єва, реставрував картини Падалки, Седляра... Досяг у цьому ремеслі неабияких професійних висот. Створив для себе десятки малюнків, до речі, Олексій Миколайович, ще й прекрасний рисувальник. Має цікавий доробок у графіці, пастелі.
 
Тож працював дома, доки дружина не пішла до секретаря міськкому партії Т.Главак і не сказала: скільки ж так триватиме — ні жити, ні дихати. І вона допомогла.

Пейзаж для нього — це все. Захоплено каже, що земля — творіння Господнє. Бог таку красу сотворив, треба тільки побачити її, злитися з нею і пензель сам перенесе її на полотно. Олексій Миколайович називає десяток імен видатних художників-пейзажистів, у яких вчиться, якими пишається. Але йде, як ми вже казали, своїм шляхом. Митець відкрив свій Київ. Приміром, Київ таких художників як Шишка, Глущенка не сплутаєш з іншими, так само Київ Захарчука теж має виразні індивідуальні риси, той художній образ, про який можна сказати — захарчуковий. Цикли його робіт "Київські пагорби", "Старокиївські пагорби", "Древній Київ. Поділ" неповторна сторінка у нинішньому художньому літописі міста.
 
Мистецтвознавцями ще, як слід, не проаналізований його творчий доробок — лише декілька статей, та й то багатолітньої давності. Тоді не писали про нього, бо було не рекомендовано, тепер не пишуть, бо він не кланяється. Та він на те не зважає, він працює.

Усі пори року до вподоби митцеві. Однак найбільше вабить літо, тепле літечко. Тоді Олексій Миколайович запасається фарбами, і у селі Шеки, що між Лохвицею і Лубнами, надовго кидає якір. Малює дороги, лани, луки, дерева, хати, світанки і вечори, прозоре повітря й імлу, вранішнє небо й сутінки. Яка ж то Україна наша благословенна — вигукує, зачудований. І ми, дивлячись на його полотна, теж кажемо: красива земля і який же талант має цей митець, що вміє так її відтворити!

А він бідкається, сльозу витирає... Ото часто, сидячи за мольбертом у високих травах чи в чагарниках, спостерігає за молоддю, котра поруч, але його не бачить. Нещастя якесь з цією молоддю, каже з гіркотою. Щось тягнуть, тягнуть із свого нутра, не осмислене, не осяяне, що ж вони там тягнуть. Лайка, грубість, нахабство, нехлюйство... Мовби й не бачать і не чують як мальви цвітуть, як співають птахи...

Як ластівка дощову краплину ловить на льоту. Не те, не те — сумує майстер.

Хто зна, а може він помиляється?!

Мольберт поруч, і простір білого полотна, і божественна музика божественного Гайдна, сучасника Артемія Веделя, тільки з іншою долею.

Що цього разу нашепче йому річка Сула, тут, у майстерні, в його уяві?

...Винесені у заголовок слова належать нашому видатному сучасникові, філософу Сергію Кримському. Вони — про високих духом людей. Тобто і про Олексія Захарчука, художника-шістдесятника, котрий співає хвалу Богові за цей, дарований ним, прекрасний світ.

Андрій ЯРЕМЧУК. 

 
< Попередня   Наступна >

Повінь.Пам'яті Сашка Григор'єва,1964,пастель, 60 х 70

Проверка тиц