О л е к с а
З А Х А Р Ч У К

живопис    •    графіка
Logo
Головна
Автор
Галерея
Статті
Фото
Посилання
Контакти
Пошук
Video





Забули пароль?
EnglishRussianUkrainian
Символи творчої віри Надрукувати Надіслати електронною поштою
Написав Олександр ФЕДОРУК   

текст Олександра Федорука

Я думаю часто про Тетяну Яблонську, яка через усе своє велике творче життя пронесла іскру Божу "від сумніву до впевненості" і яка, на моє глибоке переконання, пережила усе, що є дане великому художникові: розчарування, безсонні ночі, нетерпеливе чекання досвітку, щоб сісти далі за мольберт...Мої зустрічі, бесіди, кожна з них є моєю тихою невід'ємною від мене радістю і ще з нею - думаю так само часто про її батька Нила, мудрого, доброго кантеніанця, що закінчив Петербурзький історико-філологічний, а після революції - ВХУТЕМАС як учень Архипова...А через Яблонську  - про Олексу Захарчука, який був під час навчання у Київському художньому інституті її відданим і, додамо, улюбленим учнем, який котрогось там,  сумнозвісної пори сімдесятого року, покинув офіційну "гру з тематичною картиною" і захопився малярством краєвидів, і який далекоглядно і мудро перебачив марноту офіційної позірності і заглибився у марево власних мрій, творчих думок, а сьогодні оселившись у далекому від цивілізації полтавському святому селі, теж став кантеніанцем, малюючи свої "вечори на Полтавщині", величні ріки, ставки, ночі, розмаїті пори дня через осяянну сутність своєї чистої душі.

Олекса Захарчук алегоричними краєвидами "Дорога яром", "Ранок. Пам'яті Алли.",  багатьма іншими сповненими ліризму композиціями повернув ріку українського мистецтва до течії чарівних снів, які зображують не менш чарівні світанки малярства з першим жаром присхідного сонця. Палітра Захарчукова - як краплина дощу у сяєві веселки, як сльоза на дівочих щічках. Чому трагічно сумний у житті Олекса Захарчук є навдивовиж делікатно просвітлений у палітрі, що замішана на лагідних згармонійованих тонах з проясненими тінями? Можна прийняти на віру, можна без вагань прочути не спокійне спозирання натури художником, який щодня стрічає схід і проводжає захід сонця, а посеред ночі, вийшовши за поріг сільської хати, читає книгу зірок.

Я часто думаю про щирість, сердечність Захарчука-художника, що переповнений добром до людей, при тім, що лінія долі для нього не була рівна: обпалене війною дитинство, втрата батьків, поневіряння сиротинське. Я би уточнив (насамперед для себе: лінія скривдженого покоління, але не втраченого в ремарківському тлумаченні.) Думаю, ось про таке: перед нами художник, що виторює свої власні стежки у мистецтві, виторює оригінальний стильовий пласт.

Коли він вперше взяв олівець, аби малювати, а пензлем торкнувся полотна? Коли прозрів:"Ось маю стати художником?" Коли, врешті, творча птаха полонила його ніжну добронаставлену душу? Для себе, перед усім, коли намагаюсь розібратись у такого роду делікатних сентенціях, вияснюю твердо, якщо Художник, Поет, Композитор - істинні творці: від Бога це у Захарчука... Бог повернувся до нього святим ликом - і від Бога тоді Поет, Композитор, наш з вами Художник... Я далі розмірковую, що ось такими були,  впевнений, В.Симоненко, В.Стус, М.Вінграновський, таким є у музиці Є.Станкевич, а в малярстві є Т.Яблонська, О.Захарчук, були Дерегус, Захаров, Коцка, Смольський ...

Кожна епоха, період часу, зріз покоління в саду культури зрощують овочі(плоди), які стають окрасою тієї самої епохи, гордістю нації, об'єктом національної гордості... Такими були свого часу О.Довженко, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, А.Петрицький, Ф.Кричевський, Б.Гмиря...що маємо сьогодні, принаймні не в ракурсі нігилизму, в наш розхитаний бінарними суперечностями час (а який час, яка доба для істинного творця за будь-яких історичних умов виглядали райським Едемом? - запитую, заперечуючи себе самого), в десятеліття, коли метеликами-метеоритами злітають кумири і гаснуть у присмерку власної ницості? Маємо, теж сам собі кажу, Олексу Захарчука - кришталево- чистого художника, що позбавлений уявлень про політичну, мистецьку коньюнктури, що нехтує принадами пустослівної суєтної слави, зневажаючи авторськи творчу браваду, і зранку допізна щодня, тиждень за тижднем так само, як Тетяна Яблонська, малює сказати б, князює у видуманому ним князівстві придніпровського Краєвиду.

Виставка малярських творів Захарчука, що відбулася у Національному художньому музеї України в травні 2004 року підтвердила сказане до того самим автором: "В основі моєї роботи  лежить завжди  перше потрясіння від побаченого в природі. Воно стає пережитим, западає в душу, живить як натурні  етюди, так і весь процес визрівання картин в майстерні." Потрясіння авторське зродило потрясіння глядацьке; з культурно-мистецької позиції виставка принесла зерна позитиву на підтвердження того, що краса форми є мистецькою істиною. Краса пережитого і спричинила момент "потрясіння від побаченого в природі" в усій сукупності того психологічного стану, що є, власне, потрясіння, було досягнуто Захарчуком адекватного творчого настрою, а відтак відповідної йому краси форми, де є невід'ємна вища простота, від якої перехоплює подих.

Прискіпливі рецензенти з нагоди імпрез, що подібні до виставки живопису Олекси Захарчука, пишуть, не шкодуючи епітетів:" Виставка стала великою подією в культурному житті столиці", - таки стала подією ця виставка Захарчука, бо в ній сконденсувалася воля художника до мистецької відвертості і щирості, була сконцентрована висока професійна шкала, яка є природньою часткою сутності характеру самого автора.

Нова зустріч з Олексою Захарчуком в експозиції "Чорне і біле" - це уже наше особисте потрясіння від знайомства з графікою художника, потрясіння талантом, щирістю, невгамовністю душі  Захарчука, потрясіння від побачених до того іще задовго перед виставкою в робітні митця численних натурних малюнків олівцем, начерків, студій, коротких замальовок "для ока", "для руки", "для памяті".

Цей величезний графічний, здебільшого підготовчий матеріал лежав там-сям у численних папках впродовж років, цілих десятеліть. Воістину талант завжди багатовимірний, йому затісно в рамках вишколу, узвичаєння, він знаходить, шукаючи, глибинні інтенції, новітні захоплення, йому потрібні зв'язки між тим, що є і буде - в натурних малюнках одпочивала неспокійна мистецька вдача Олекси Захарчука.

Де є межа переходу від білого до чорного? Якою є безмірність білого? Десь в якомусь каталозі з галереї Ель Ельблонг я вичитав щире зізнання одного з улюблених мною польських митців Стефана Гєровського: " Перш, аніж щось буде намальоване, яку маю радість від споглядання чарівного білого простору полотна, що окреслений величиною й формою рами..." І двома реченнями далі Гєровський зізнається, що творчість у найвищих виявах береже ту саму таємницю вразливості митця, ознаку, схарактеризовану Захарчуком як фактор першого потрясіння. Чому безмірна краса контрасту в полотнах Рембрандта, Гойї, Цорна так притягально заворожує, і справа не в суто малярських ефектах?.. Прблема безміру "біле-чорне" вічно притягальна, манлива і в ній кожний знаходить свою мелодію. Є вона, чарівна флейта, у Захарчука, що ставиться до малюнку як до мистецької молитви. Класичний вираз Плінія про митця Апеллеса "Nulla dies sine linea" в інтерпретації Захарчука має приблизне таке саме формулювання: " Я малював часто і скрізь, навіть їдучи в тісному трамваї в перші повоєнні роки..я ходив на канівські ярмарки, пристані, рисував на баржах, їдучи в Київ потягом, ідучи кудись, у скверах, де люди відпочивають. Мене заохочували до цього мої вчителі - Т.Яблонська, С. Григор'єв, І.Плещинський."

Нас у захарчукових малюнках олівцем у різних його техніках насамперед подивляє почуття мистецької відповідальності їх автора, що не може не імпонувати серйозністю вимог і почуттям фахового обов'язку. І перше, і друге дають людині радість незмарнованого життя. Малюнок одкриває завісу пізнання. Через біографічний досвід Захарчука він був його "візуальним щоденником", що супроводжувало потребу бути щирим і точним, відвертим і досконалим в організації відведеного простору.

З погляду творчо-мистецької цілості графіка Захарчука є стилістично однорідна, попри різноманітні ракурси можливого її споглядання й сприйняття. Вона мінливо і швидко реалізовувалася за різних життєвих обставин, але з неодмінною першопричиною виникнення: дія реального процесу перетворювалася у потребу мистецької констатації миті, окремого часу, як освідчувався сам художник "їдучи в Київ потягом, ідучи кудись..." Безкінечне багатство сюжетних форм, варіативність багатоманіття часу, того, що минув і залишився в історичній памяті малюнку, як "Плотогони на Дніпрі,"Рибалки-липовани", "Воли біля возу" "(сер.1950-х рр.) і т.і.  - це справді прогайнуло давненько вітрами попередньої цивілізації. Але попри історичну, для нас не так важливо істотну, малюнки несуть у собі внутрішньо мистецьку вартість, які додали їм настроєві інтенції, переживання, а, можливо, і глибокі потрясіння уяви, що були навіяні миттю, контактом зустрічі, творчого споглядання.

Я боявся заглиблюватись у сфери типологізації, але могутні поривання почуття ( в Захарчуковому прочитанні потрясіння) зроджували потоки начерків з різних "біографічних зон" митця: вилківських у гирлі Дунаю, канівських, камянець-подільських, київських, дніпровських і т.д.- скрізь і завжди дійство творчого процесу диктувалося актом мистецького пізнання, потребою графічного руху, розрахунком на взаєморозуміння з силами природи, потребою узгіднення уяви і часу, несподіваними імпульсами, що схрещували бінарні сполуки "чорне і біле".

Колись давним-давно на студентській лавці поруч з Олексою Захарчуком були обласкані творчими ініціативами  знані сьогодні художники - Микола Стороженко, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко - його, Захарчука, самого та їх усіх разом не полишало почуття творчої вимогливості і відповідальності. На одному з начерків, що були створені під час студентської практики у Вилковому на Дунаї, Стороженко жартівливо написав: "Похвала". Миттєвий портрет олівцем старшого чоловіка в кашкеті з динамічним поворотом голови і жестом лівої руки - це вогнистий іскрометний рух олівця з виявленим контуром усієї постаті на тлі причалу, різкі тіні штрихів, і перед нами в красі внутрішнього руху постає виразний колоритний характерник. Мистецький малюнок психологічно  вартісний, позаяк у начерку проблема портретної подібності, викликана впливом того життєвого контакту, який створений через топос душі портретованого. Моменти "подібності і психологізм" вирізняються у портретних малюнках художника як першорядні, торкнувся олівець паперу, і як безпосередня мета зринають понятійні моменти позиції сюжету, схожість людини і особливості її характеру, стану, поведінки, а сам малюнок виконаний темпераментно, на "почуттєвому диханні", озвучується у стрімких лініях, контурах, перетинах штрихів, у злагоді пар "чорне-біле".

Портретні малюнки Захарчука характеризує ясна, проста, доступна логіці характеру людини виразна форма - щоразу несподівано, в ракурсі миттєвої ситуації відчутна у сутніших структурних відношеннях, змодельована, з ясною пропозицією одності цілого і окремих фрагментів - це форма чіткого стильового спрямування, натурної орієнтації. Її зовнішню сторону складає елегантна краса, компонентами якої стають лінія, контур, штрих. Усього достатньо, усе з мірою, з творчою легкістю, без якої зникло б відчуття досконалості, і розуміння, що  простота зроджується з глибини мистецької думки, огортає форму фляром вартісності, з домінантою її природньої доцільності.

Форма портретних начерків Захарчука органічна,  в кожному разі її потреба бути органічною для певного типу, характеру задана з користю для фіксації такого ось моменту життя і певної психологічної моделі, яку формують професія, вік, людська вдача, поведінка, з глибинно закроєного людинолюбства протягом кількох десятеліть, починаючи з романтичної юності викрісталізовується формула людини доброї, првітної, щирої. Сила-силенна портретних малюнків Захарчука виникла в різний час у, як правило, випадково для натури переглянуті сторінки її життя, і не виходило по-іншому у Захарчука, і не хотів і не міг він бути іншим - лише щирим, добрим до людей. Погодьмось, не в дусі нинішнього спрагматизованого часу оця риса. Але була вона у нього і до нині збереглася неторканим скарбом, як це спостерігаємо у численних начерках чоловіків, жінок, дівчат, парубків, у портретах - "Володя Голованов", "Борис Довгань", "Продавець морозива", "Рибін - механік дільниці", "Аврам Мельник", "Федір Осадчий", "Бухгалтер інституту Михайло Іллія", "Боря Гінзбург", "Галина Григор'єва", "Тітка Соня", "Плотогон Алімпій Іванович", "Козодер Ілько", у етюдних зображеннях доньки Валюші і у багатьох інших портретах , які ще у робітні, згорнуті у різні папки, чекають свого виходу на люди (як жартома всміхається батько до доньки Юлії:"На мой сторічний ювілей виставиш").

Начерки Захарчука не лише портретні, бо торкаються багатьох сторін існуючого світу. Але у численних натурних замальовках він виступає перед усім як художник, що шанує суть натурного сприйняття, що потрясіння від природи передає у пориванні почуття, концентруючи увагу на тому, що є затаєне в кожному, бодай найменшому куточку нашої землі і що в малярських краєвидах Лариса Членова поетично зверифікувала як "мир, тиша, спокій, вічність", принаймні, в лоні природи, яку так щиро і ніжно полюбив Олекса Захарчук.

Натурні замальовки природи багатогранні, велемовні і до них дотичне Захарчукове "щодня малювати", бо в цьому примусі є почуття самопосвяти, розуміння жертовності мети ( без самопохвальби, а з усвідомленням свого професійного обовязку, призначення). І насамперед усе таке різне, вільне, захоплюче, і однакове і водночас мінливе, у русі, у чеканні, - човни на воді, човни на березі, біля причалу, хатинки в снігу, зимові замальовки хатки-дачі поміж дерев, баюри на околицях, весняні повені, усього цього натурного, яке для байдужого неспостережливого ока чуже, нецікаве, набачився художник, усім цим милувався, захоплювався, усе це на вістрі мистецького інстинкту нотував, першозором облаштовував у зав'язь композиції.

Малюнок виструнчував шлях до "визрівання картини в майстерні". Не завжди так було, але посутнє супроводжувало його  - мистецька організація дисципліни. І малюнок -сотні, тисячі їх !- виступав конденсатором порядку як форми дисципліни.

Зауважуємо, що у зрізі темпераменту, графічних уподобань, начеркових екзерсисів Захарчука є ностальгійно-романтична поставленість зображувати коней. Ще в добу словянських романтиків і через усю епохальну сторінку веристського реалізму, кінь виступав як головна дійова особа численних жанрових, батальних, релігійних сюжетних сцен. Був він улюбленцем  мистецької палітри і графічного малюнку доби реалізму. Ожив у Захарчука не так, як у композиціях Дерегуса, Полтавця згероїзованим, у нутрі неоромантизму це не відповідало, не пасувало натурі Захарчука. Бо  в його численних натурних начерках кінь був готовий до свого тарантасу, брички, кінь не був створений уявою для романтизації батальних сцен і жокейських герців,  бо в нього було інше призначення і його буття було пов'язано  з атрибутом сільського життя, міських повоєнних ринків, кінь був нерозлучним помічником людини у важкій  фізичній праці. Коні з начерків Захарчука включені в оболонку життя, а частіше природи, виступаючи як частка єдиного з небесами, весняним бездоріжжям, подільською рівниною або в жанрово-кінетичних адоптаціях випасу, водопою, понурого кінського чекання, терпіння з неодмінним драбиняком або бричкою.

Що кінь був атрибутом тогочасних міських буднів - то теж уже з позиції історичного сприйняття, бо за часів захарчукової молодості  невгамовний художник мав смак і задоволення від численних вуличних сцен, яких тоді, в часи, що проминули, не бракувало: коні з возиком біля бані - скидають товар, коні на пристані, біля складу, - навантажують крам, кінь з фурманом,  коні везуть товар і зупинилися біля тротуару, - кінь тоді був на правах помічника людини і з конем у неї було пов'язане її життя. Це бачив і розумів художник, а в його начерках, де кожна лінія, крім суто мистецького, ще й  має інше навантаження, вона є елементом чисто психологічним; у кожній лінії, бодай кількох непомітних штрихах, що дають необхідний тон, ми відчуваємо тепло, усі вони, лінії, штрихи, так вагомі для передачі ілюзорного простору, створення каркасу композиції, відтворення атмосфери сльотливого або зимового дня, вияснення свободи і легкості кожної з них, значення білої плями, темної тіні, густої й важкої у контрасті з пієтизмом білого...

Чарівні чудові поетичні начерки, справжнісінькі перлини  життя, істинного в суті першого сприйняття, першої щирої радості від тієї самої миті, коли погляд, око художника зупинилися, а в нервових клітинах його мозку зблиснула перша мить - свого роду Ньютонове мистецьке яблуко, варте отого самого знаменитого"Еврика!" Будьмо ж і ми уважніші, погляньмо уже нашими не прискіпливим, а потеплілим поглядом на цей зимовий день 1955-го року, на будинки київського сірого буденного дня з білими засніженими дахами, на  перетині діагоналі засніжену вулицю; погляньмо на миттєво відтворений рух вулиці з постатями на тротуарах,  на старомодне авто біля тротуару, засипане кучугурами снігу, погляньмо на провислі телефонні дроти перекособоченого дерев'яного стовпа, що тримається на чесному слові; і аж тоді, з мовчазною тихою радістю затримаймо погляд на парі коней, що, запряжені, з візником на возі, затрималися біля тротуару і тоді -таки, вочевидь, це замилування, цю почуттєву мелодійну ноту зможемо нарешті так само відчути і стати з художником співучасником буденної сценки київського нелегкого життя середини 19950-х років, коли взимку люди бігли до продтоварів займати власні довжелезні черги за окрайцем хліба.

Сьогодні, з відстані часу, пейзаж, переданий художником, оживає у мистецькій правді і моральних чеснотах, набуваючи інших тривалочасових  вартостей. По-перше, у миттєвому малюнку, що виник спонтанно на хвилі ментального враження, переконливо передана історія буднів тогочасного київського побуту; по-друге, нам імпонує сила мистецького переконання, яке збережене через форму, композицію, структурне поєднання ритмів горизонталі з вертикальними імпульсами; по-третє, ідеал начерку означує майстерність олівця, який стрічними потоками чорне-біле тримає в  послуху ту саму форму загалом, а в деталях дозволяє їй зберегти емоційний стан, збуджений стан, зберегти кипучу невгамовну пристрасть чорної лінії, чорного жагучого штриха, чорної плями у контакті з мелодикою білої площини, інколи окресленої струнким контуром. І у проміжку між чорним та білим розгортають свої тональні береги впевнені штрихи сірого.

У згаданому начерку, як і у багатьох інших, мить споглядання одержує індульгенцію на збереження руху без його обмеження. Чи не виглядає тоді імпресійність враження такою, що задає межу, яка спричинює  уявлення руху в просторі композицій? Саме на цьому візуальному прочитанні миті, моменту реалізує свою почуттєву вищість імпресіоністична яскравість спостереження. А що вона - яскравість, свіжість, чистота прсутні, перебуваючи в межах форми доволі відкрито, ми бачимо, ми спостерігаємо на рівні злиття розмаїтих фаз руху.

Перед нами молода вродлива жінка, яка вранці прокинулася зі сну і готується в елегантному русі думки до ранкового туалету. Погляд митця затримав цей рух у вигині жіночого тіла. У ракурсі такої відстані, що поза фігури і самодостатність авторської думки є гармонійно непорушними і дають переконання, що ракурс зі спини є природний - так міг виглядати жест, так могла опуститися рука до коліна, так трапилося, що точка опори змістилася на праву ногу, а поворот тіла був спрямований вліво - цей момент повороту тіла концентрує напругу ліній - різких, динамічних, пружно злетних, невгамовно стрімких, що сукупно ставили перед собою завдання зродження руху. Сила напруги така велика, що зникли найменші сподівання на лінійні відношення вертикаль-горизонталь, їх заступили динамічні півкола, вигини навкісні напівтіні -штрихи, за якими впевнено прочитується форма жіночої фігури.

"-Я малював не тільки людей в праці і відпочинку, - зізнається художник, - але й пейзажі, іноді швидкі замальовки, навіть з машини, на ходу. Мене великі майстри навчили розуміти, що для художника важливі будь-які вияви життя й природи, бо природа також є живою і нас надихає."

Міський закуток зі сходами - це вхід не з парадного, а чорного ходу, з подвір'я, канал у Вилковому з хатами і рибальськими човнами (1953), плесом тремтливої води, "Воздвиженська церква на Подолі в Києві" (1955), з плямами тіней, що дають уявлення про натовп прочан, рибалки взимку на Дніпрі, повоєнний паровоз з вагоном біля семафору, - численні підтвердження мистецького "...малював будь-які вияви життя й природи", але щоразу і на наше переконання, сила враження й сприйняття має своє власне емоційне підтверження правоти зробленого, як прекрасно, як зацікавлено художник малював оті самі"будь-які вияви". Миттєвий начерк Воздвиженської церкви на Подолі оживає від експансії чорних рішучих як спалах електричної іскри ліній-плям, що створюють враження потоку прочан, що скеровані до храму. Трикутник замкненого тла -простору небес увиразнює експресивно дію під київською горою. Ще одне переконання виносимо з цього малюночка олівцем ( та не лише його, бо до пари за силою імпресионістичної свіжості приміром, хоча б сценка "Вилкове" (1953), живе плесо води каналу, рух хвильок з обрисами тіней), що "будь-які вияви" становлять зміст, мудрість, життєвий і творчий досвід митця, який, опоетизовуючи матеріальне, через малюнок перетворює його в духовне. Нам імпонує, хвилює нас, зачаровує непримітний мотив київського подвір'я зі сходами, що "грають білими плямами" на тлі сірого бруду немальованих стін - акорд білого у просторі тіней є найвища музика графіки, що тональну градацію "чорне-біле" переводить із сфери композиційних структур у сферу емоційно-духовних сплесків. Ритм білих акордів переносить погляд на другий план, диференціюючи тоном відстань, простір подвір'я, площини стін - в цих акордах поезія краси примушує відкинути уяву про дійсний стан речей, забути, що маємо справу з брудними міськими закавулками; ліричний характер зображення через стан біле-чорне діє магнетично, і ця виявлена в контексті начерку емоційність є рисою, що виокремлює графічну стильову систему Олекси Захарчука і робить цю систему єдино цільною нерозривною в творчості художника.

Дивимося на графічну спадщину Захарчука і бачимо, що малюнки створювалися за різних умов, навіть тоді, коли під рукою був лише клаптик якогось там папаеру, а олівець художника уже просився до дії і той клаптик ставав доречно потрібним.

Малюнки Захарчука, таким чином, відтворюють хвилювання його душі, що була окрилено- піднесена - а такою й залишається донині, - як  сам писав, від стосунків з будь-якими виявами життя й природи. Малюнками щасливих відкрить називаю цю сторінку творчості  Олекси Захарчука.

Художник постає переді мною як творець, який прагне пізнати мистецьку сутність, і його мистецький час нероздільний від життєвого, що відведений йому природою. Мистецькі хвилини художника оживають у графічних перлинах, а ми є свідками того, як гармонійно поєднані час мистецький й життєвий, бо кожний малюнок олівцем, ескіз, крім суто професійних достоїнств, бережуть у собі елементи істинного правдивого почуття. Захарчук у хвилини настрою користується пастелями, або кольоровими олівцями, рідше  аквареллю, однак ми не торкалися цієї грані його таланту, що насамперед дає себе чути в ніжних, теплом перейнятих відношеннях барв, що контролює свою самодостатність у логічній конструкції композиції, що береже понад усе одиницю форми, - цю поетичну лінію митця ми сповна відчули в інтерпретації "чорне-біле", яка сукупно об'єднала перелічені до того формальні достоїнства стильового почерку художника.

Роденівське "Той, хто йде", можливо, найбільше пасує натурі Олекси Захарчука. Його мета і діяння залишаються суттєвим символом творчої віри й творчого переконання. У цьому ракурсі він постає як митець щасливої творчої долі, що допомагає йому здійснити своє людське призначення. Як художник Захарчук ніколи не стояв - йшов своїм відведеним самим собою мистецьким шляхом. Отже, малюнки київського художника Олекси Захарчука - як символи творчої віри, переконання, надії й любові.

Олександр Федорук,
доктор мистецтвознавства, професор,
Академік Академії мистецтв України.

 
< Попередня   Наступна >

01

Проверка тиц